ВЕСТ-ЕТЮДИ

19 min readSep 12, 2023

1. WARSZAWA

Станом на той день я був у числі тих, кому ця війна давалася незаслужено і, можливо, невиправдано легко. Навіть подорож до Америки, серед інших закордонних вилазок, починається просто чудово, не дивлячись на дивний маршрут, який почався з доїзду автомобілем до Ковеля на Волині, де ми сідали на потяг до Холма вже в польській частині цієї славетної, але все ж дуже дивної древньої землі. А потяг радше був пересувним пунктом прикордонного контролю, бо рухався невблаганно повільно поміж нескінченних, залитих водою, рідко зарослих деревами земель, і зовсім невдовзі просто став на кілька годин. Прикордонники і митники чемно виконали свої ритуали і потяг знову огидно повільно зарухався, загалом здолавши відстань в пів сотні кілометрів за декілька годин, ледь змагаючись у швидкості супроти, хіба що, старих дядьків з прищепками на штанках на старезних іржавих велосипедах…

Варшава, мабуть, ніколи не була найгарнішим містом, проте я у великому захваті від того, як жорстко і радикально тут позбулися совєтщини. Ті, найвищі на той час, будинки в стилі гулаг-ампір, які можна досі бачити на чолі архітектурних композицій Хрещатика, тут стали виглядати просто жалюгідно. Не те, що нові скляні хмародери особливо гарні, а саме те, що від них не пахне кацапом, і навіть китайцем-комунякою. Вони тут виглядають доволі добротними і по-сучасному пан-європейськими. Саме так, бо в Чікаго і Новому Йорку хмародери зовсім не такі, як, скажімо, у Франкфурті. Впевнений, тут, як і у Східному Берліні, досі є купа неадекватної біомаси, котра сумує за совєтами, штазі, кагебе, якимось безглуздими заводами, із яких вони в молодості крали болти та відходи від штампованих деталей, аби скрутити із них паркан навколо курника в центрі міста, чи сметану, аби нею годувати свиню, як єдине джерело м’яса на Великдень, чи чергами за маслом о п’ятій ранку всією сім’єю (бо давали по дві пачки на рило). Так, такі безнадійно хворі на політичну форму Стокгольмського синдрому тут є, але вони не роблять погоди зовсім. Досить високий рівень впорядкованості всього у місті, на фоні чого нескінченні заклади і, як годиться в Польщі, ввечері п’яненькі і розхристані гучні безглузді розмови і крики. Флячки залишилися в меню лише поодиноких ресторанів, один із яких я, звичайно ж, знайшов і відвідав. Він імітував старезний заклад, який: ніби то, працює понад сто років, хоча то тільки хіба дуже з віддалених країн туристи можуть в таке повірити (що якийсь ресторан міг пережити спокійно роки комуняцького режиму). Правдиві польські кебаби, піци, бургери і суші, звичайно ж, на кожному кроці, поруч із сучасними кав’ярнями, де можна гарно розвалитися на фотелі і відпочити.

Запасний день перед відльотом, на випадок форс-мажору, я провів просто фантастично і головною темою в мене були костели. Що-що, а їх комуняки тут не чіпали: як же пощастило полякам, або, радше, як добре, що церква була настільки впливовою, що кацап просто не наважився її зачепити по-серйозному. Я страшно люблю органи і мені, на відміну від більшості моїх співвітчизників, їх дуже сильно бракує їх в Україні, тому я просто ходив від костелу до костелу, кілька разів таки натрапивши на ці масні і бархатисті, іноді солодкаві звуки, які відчуває все тіло, наче як помазання. Одного разу меса, іншого — репетиція… навіть хотів «пристати» до органіста, напроситися на екскурсію на балкончик до мануалів, але він, до мого розчарування, не вийшов до основної зали, а, як таємничий монах в середньовіччя, вислизнув іншими, вузесенькими східцями кудись, мабуть, в підземний перехід прямо до себе додому.

Пронизливий холод не давав затримуватися довго на одному місці і, все ж, не дуже довгий березневий день минув швиденько і я, трохи голодний простих прогулянок містом, повністю наситився і був готовий накинутися на печену качку, яка тут стала чи не основною принадою, замість улюблених моїх фляків, яких, мабуть, туристи бояться все таки…

2. WASHINGTON DC

Американці невиправні. Пройшло двадцять два роки, відколи я був тут востаннє, а вони досі в жахливому взутті. Це просто важко збагнути: така потужна, багата країна, а громадяни не можуть нормально взутися. Бо в решті гардеробу вони не відрізняються в кошмарності від європейців, хіба, частіше таки шорти і футболки. Таке враження, що коли хто вчився в Єйлі, то він просто носить поло від Гілфіґера, а коли в якомусь університеті «Срантона» посеред прерій — футболку з гордою емблемою вузу і якимось слоганом. І це все навіть коли зимно: багатьох людей батьки не вчили мерзнути, тому вони сміливо вдягають те, що хочуть, а не те, що треба.

Глобалізація сильно зачистила особливо «опуклі» відмінності між країнами. Поки ми взувалися в кросівки — вони пересідали на малі машини. І зараз я в кросівках у Вашінґтоні їхав на таксі: швейній машинці Пріус за тринадцять (!) долярів. Ну хіба все це не смішно? Пікапи залишилися недоторканими. Вони тут на рівні мистецтва навіть на чистесеньких вуличках міста. То звичайні буденні, то гіпертрофовані неймовірно великі і піднесені, і гудуть так, що аж в грудях віддає. Седани майже повністю залишили цей світ. Коло Білого дому лише Ескалади і Субурбани. В убері є такі класи машин: еко, комфорт і «биґ блак ес‘юві». Дожилися… Старі добрі Таункари і Краун Вікторії рідко-рідко десь побачити.

Молодь приблизно подібна до нашої, але тут частіше сильно розпатлані і розмальовані. А кому 25+ і він хоче бути зразковим фамілі-мєном — відкриває журнал мод 1985 і стрижеться за зразком. Місцеві вашинґтонці непогано розмовляють, в них така нераґульська англійська, нейтральна, з адекватним відривом від королівського акценту, без затягувань закритих складів, а тільки з легким привідкриттям, на зразок як в Білому домі говорять, як Блінкен.
Як і всюди, мабуть, чорношкірі мають свій акцент. Це дуже дивно, люди живуть на відстані кілометра, а розмовляють так різно, наче за тисячу кілометрів. Ніби хтось із них тільки рік тому сюди приїхав, як у нас, наприклад, харківські біженці.

Загалом місто негарне, але краще, ніж я очікував. Є старий район з такими смішними будинками, де нарід навіть просто так шпацерує, як в нас у Європі. І атмосфера тут така консервативна, відчувається якийсь присмак громадянської війни і взагалі дев’ятнадцятого століття. Джорджтаун. Квінтесенцією цього духу стало для мене українське посольство. Колишній будинок якогось генерала, в одній із кімнат якого сам Джордж Вашінґтон з іншими поважними людьми прийшли до згоди про ДіСі — дистрикт Колумбії, тобто району навколо столиці Сполучених штатів, котрий не належить до жодного штату. А глобалізація зробила так, що самокати, котрі інколи залишають на вуличках Старого парку в Тернополі, можна підібрати і тут, коло меморіалу Лінкольна.

Отож, перше враження про Америку таке, що вона вже не вражає. Що реально досі кидається в очі і вуха: часті голосні сирени і сигнали машин, досі все ще великі швидкі допомоги, здивовані очі офіціанта, якщо хочеш заплатити Епл Пей.

3. WASHINGTON DC

Чи може то мене вже просто не вражає? А так хотілося вражень і, як і першого разу, Америка здивувала європейським живописом. Іду вилицею попри галерею, а швейцарка коло входу запрошує досередини. Так дивно… музеї, зазвичай, холодно зустрічають, навіть якщо за квиток треба заплатити, таку собі, тепленьку суму в кілька десятків євро. Приємно, хоч я і так цілеспрямовано ішов до галереї і готовий був заплатити там кілька десятків. Як виявилося — безкоштовно. А колекція просто гігантська! І не так, як у Луврі, долаючи кілометри коридорів, бачиш знамениті роботи лише там, де натовп, і де треба вистояти знову в черзі, аби підійти на кілька секунд, подивитися не під кутом і зблизька, майже як в церквах до хреста в руках священника. Тут просто кожна робота, з рідкісними винятками, мені або відома, або просто знайома візуально. І то я не експерт, тобто, більше не знаю, як знаю про мистецтво. Імпресіонізм в такій кількості, наче Моне-Мане-Дега-Гоген-Ренуар прямо тут у ДіСі жили й працювали.

Цікаво, якби наших пшонок-кучм-ринатових отак не рухати, щоб крали, скільки хотіли, чи дійшли б вони до того, аби скуповувати картини і створити такий музей? Впевнений, що ні. Тут, в США, є своя категорія нових аристократів, котрі, зазвичай, походять від найперших колонізаторів з Британії. Вони мають гарні смаки і на них вся ця серцевина демократії була створена і на них вона тримається. Вони, зазвичай, багаті і їх називають “old money” — старі гроші. Вони не їздять на червоних Ферарі в спортивних штанах і не носять золотих ланцюгів, які би жоден пес не порвав. Вона навіть розмовляють тихо, хіба якщо тільки на трибуні, де їм зовсім не бракує мистецтва риторики. Словом, ці перші колонізатори зовсім не такі, як колгоспні диктатори, яких не переробить ніхто і нічим з їхньої безнадійності.

Вашингтон — столиця величезної держави, яка своєю популяцією, територією, національним продуктом, бюджетом, армією в рази, якщо не в десятки разів більша, аніж Україна. І це видно в першу чергу з того, наскільки маленькі тут урядові будинки. Білий дім — просто жалюгідний на фоні тернопільського білого дому в розмірах. Капітолій, наче, мав би справляти враження, і він справляє, але він теж малий. Йду вечірньою вулицею, аж раптом вхідна зона освітлена, тротуар накритий дашком невисоким, ніби готельчик 3–4-зірковий. На дверях напис: Держдепартамент! Не буду тратити рядки на опис київських закладів аналогічного профілю, їхнього розміру та ефективності. Так от, відомий вислів Ван-дер-Рое “Less is more” (менше — це більше), виявляється набагато більше стосовним політики, аніж архітектури. Не ідеалізуючи американську політику, я з впевненістю приходжу до висновку, що секрет успіху і сили цієї держави в її малості. Вона не займається міністерствами культури, спорту, молоді, старості, середніх літ, економічного розвитку, економічного занепаду. Вона займається загальною стратегією розвитку і обороною. Вона веде війни всюди, аби ї не було на власній території. А нарід собі просто живе і лише під час виборів добряче свариться, перед тим, як проголосувати за одного із двох.

4. WASHINGTON DC

Америка — то не тільки бургери і стейки. То ще й крабові тістечка. Коло білого дому є величезний ресторанище, де при вході зустрічає адміністратор і на якого треба дивитися котячими очима, якщо прийшов без попереднього бронювання. І він обов’язково знайде якийсь столик, зазвичай наче гірший, ніж у тих, хто бронював: мусить же бути на світі хоч якась справедливість. Всюди групки людей в костюмчиках — то місцеві з урядовців колективно вирішують долю світу за пивцем. А от інша категорія — без костюмів, це ті, чию долю вирішують ті, що в костюмах. Багато страв їстся руками, навіть в такому пристойному закладі, хоч до сендвічів і даються прибори. Крабове тістечко доволі смачне, але не настільки, як можна було очікувати. Тут завжди так з їжею, майже завжди.

Америка — то не тільки джаз. Тут декілька симфонічних оркестрів із найкращої світової десятки, серед яких Пітсбурзький, на концерт якого я не зміг втрапити. Тому таки джаз! В Джорджтауні, районі з низенькими і маленькими будиночками, на одній з бокових провулків є джаз-клуб. За годину до шоу люди 60+ вишиковуються в чергу до старезних малесеньких непримітних дверей, які відкриються за пів години до початку, аби вони увійшли і зайняли улюблені місця і замовили собі вечерю. Меню з кількох страв, доволі непогано приготованих, поглинається швиденько за розмовою майже повністю до початку виступу, який вже супроводжується напоями. І відомий музикант світового рівня виступає перед кількома десятками слухачів, потім у перерві йде між них до бару, намагаючись зачепити якомога більше для короткої розмови, також до обдертого старечого туалету, балакає на сходах… Ця атмосфера теж варта того, аби прийти, хоча живий звук непоганий, але, все ж, на відміну від класичної музики, студійний запис звучить краще, якщо є на чому його відтворювати.

А ось і збігли два дні в ДіСі і знову в аеропорт!
«Покажіть, будь ласка, посадковий талон, Сер? О, до Тексасу? Класно вам. Гарного польоту!» Цей епізод обіцяє, що Техас ще й досі вражає? Незабаром літак. Сиджу за баром, чекаю. Ель смачненький, крафтовий ІПА, так як і у нас. Бурґер непоганий, десь на 70% від нашого домашнього рівня. На стійці коло мене кетчуп Гайнц, гірчиця з медом Хайнц, соус Табаско… Вони що, мій підвал обікрали?..

5. AUSTIN TX

Більшого вар‘ятства я не бачив. Але якщо доживу, то хіба десь ще південніше, в Латинській Америці у щось таке попаду. Срач. Срацюганище! Шиномонтажі і «автосалони» такі, що в нас на об‘їзній ще треба довго не прибирати, щоб догнати. А вживані машини стоять бруднющі, чекають своїх щасливих власників. Де будова — там пилюка. На вулицях розлізлі шви і навіть ями, хоч загалом все одно дороги таки кращі. Принаймні якісь гай-веї є. По цьому всьому їздять пікапи, на педалі яких тиснуть чоботи з вузькими носиками. Такі дорогущі, що вони їх навіть не на кожен день. Тобто, це як вихідний костюм, або вишиванка для нас, ті їхні чоботи. Сигналять, сваряться, пхаються, заїжджають на переходи…

Річка Колорадо тут трохи розширена і вони її називають озером. Так ніби це соромно, мати ріку, а озеро. — крутіше. На берегах стільки срачу, що Тернопіль ще років десять фори може дати і не прибирати навколо нашого ставу. Катери теж такі ходять, що наші ще ого-го! Правда, тут вже є електричні… Університет вражає своїм масштабом і обладнанням. На фоні нього наші «бурси» навіть не жалюгідні. Вони просто викликають таку годину, що їх хочеться підпалити. Серйозно! Може на так, як віденський SAE, але дуже все круто. Від їдальні до аудиторії. Сніданки настільки пристойні, що на вищий сегмент трьох зірок готелю легко тягнуть. Не скажу, правда, що я би проміняв їх на сніданок в готелі, де ми зупинилися. Місто настільки намішане і хаотично забудоване, що якби сюди перенести вулицю Шептицького з Тернополя, вона б отримала табличку «за високий рівень дотримання архітектурної гармонії та ідеальну чистоту».

Скляні хмародери, як на старій картоплі, з-посеред старих будиночків попроростали і далі ростуть догори. Багато житлових романтичних хаток типової південної архітектури поперетворювалися на офіси юристів і ріелторів. Між цим всі курсує консервативний автопарк. На відміну від сильно європеїзованого підходу у Вашинґтоні, де суцільні середньорозмірні SUVи, тут багато пікапів і седанів, здебільшого японських. Пікап десь кожен другий. На додаток автобуси, які циркулюють доволі обмеженими маршрутами так, що якби треба було пересуватися лише ними, то була б тяжка година. До найближчої зупинки можна йти 15 хвилин, потім чекати на автобус стільки ж, а потім в трясучці і криках, хоча, правда, з кондиціонером, проїхати пару кілометрів центральною вулицею.

Остін — доволі велике місто. Але навіть тут, якщо заходиш до ресторану і на тебе всі не зглядаються — подумай над тим, аби піти до іншого. Бо там, де зглядаються — там точно буде смачніше. Офіціанти будуть говорити по-місцевому, не встидаючись, бо вони дійсно місцеві, як і більшість гостей. В такому місці варто замовити стейк, якщо ви досі таке їсте. Він буде дуже дорогий, але і дуже добрий. Гарніру і всього решту — мінімум, аби не розбавляти враження від чудового м’яса.

6. AUSTIN TX

Остін справедливо називають столицею вуличної музики. Не прямо всюди, але на шостій вулиці цей статус повністю справджується. Вулиця перетинається з іншою під прямим кутом, ну, все, як має бути. Коли іти від центрального перехрестя на захід — там нудно, акуратні напівпорожні ресторани в сучасних скляних будинках. Якщо піти на схід — зовсім весело. І щодалі — то веселіше. Спочатку старовинні будиночки в нормальному порядку і готель з привидами і ретро-автомобілем перед фасадом. Далі бар за баром, з яких на тротуари виплескується музика. Коли хтось знаменитий грає — черга аж під входом. Коли не дуже — розпинаєтсья перед кількома поодинокими відвідувачами, які повільно цмулять бурбон. Часто можна побачити живих прототипів ZZ-Top, хлопців 60+, котрі ніколи не стриглися і не голилися, в джінсах і сорочках в арифметику і, що дивно для Америки, не завжди із комплектними зубами. Як воно часто у світі буває, щодалі на схід — то страшніше. Так і на тій вулиці, до кінця котрої я просто не наважився дійти, бо перехожі, чи то, стоячі на тротуарах, а, часто, напів-сперті на стовпи, почали все частіше заглядати на мене-чужого, потім хвалити камеру на шиї, а потім навіть пропонувати послуги з влаштування персональних турів до фотогенічних панорамних місць. На цьому я вирішив чемно подякувати і тихесенько, без зайвих раптових рухів, розвернутися йти назад, вже іншою стороною вулиці (бо подумають, до я надумав і вертаюся, а то все коштує гроші).

Остін страшно пишається потужним заходом SXSW (South by South-West), який колись був музичним фестивалем, а згодом переріс в масштабну виставку техніки і всього, що можна собі уявити: від стенду Porsche прямо на центральній вулиці до конференції старт-ап-крол. В рамках цього заходу я особисто познайомився із керівником команди, яка у свій час створила формат “PDF”. Дуже колоритний чоловік, так легенько, наче про невдале полювання, розказував: “ треба було щось робити, і ми взяли формат іллюстратора, трошечки його спростили і все, воно вийушло”. Ця халтурка нашвидкоруч змінила світ, думаю, ви знаєте, про що це.

У Техасі сильно пахне свободою на вулицях. А справжньою гордістю в них є капітолій, найвищий в країні. Так, вищий, аніж федеральний у Вашинґтоні. Вони тут дуже незалежні і постійно про це натякають. Інколи з іронією, інколи серйозно. В них є цілий ряд свобод, котрі перевершують рівень самостійності інших штатів. Також численні абсолютно дивні правила в управлінні, в процесі обговорення і голосування. За дивністю вони зрівняються із церковними ритуалами, в яких миють ноги чи беруть в руки небезпечних змій, чи танцюють на сцені з декоративними мітлами, як групи підтримки на футболі, але то вже не належить Техасу.

Нажаль, не мав часу зорендувати авто і покататися в справжню глушину. Нас туди не возили організатори подорожі, мабуть, боячись показати расизм, ксено-гомо-фобію та інші звичайні речі, про які не прийнято говорити, або, як мінімум, визнавати їх справжні масштаби. Поряд із тим, тут просто пекельний клімат, коли зимою +30 за Цельсієм. Літом +45 просто легесенько. Благо, правда, що всюди кондиціонери. Але, тим не менше, це дуже дискомфортно. Нема повітря для дихання, лише тільки свобода…

7. SAN DIEGO CA

Коли летиш крізь США літаком — чітко усвідомлюєш, наскільки вони великі і наскільки там небагато місць, в природі яких хотілося б жити. З пекельно-жаркого Остіна до райсько-прохолодного Сан Дієґо летіти чотири години, що десь так само, як зі Львова до Порто, і всі ці години під літаком пустеля з кількома поодинокими містечками, в яких, невідомо як і за яку кару, живуть люди. Вітер жене пісок в лице, сорочка, мокра від поту, який постійно тече по голові, по спині, липне до тіла… а ти мусиш ще й віскі пити, і то великими ковтками. Вони просто постійно діючі герої!

Спільні для всіх американських міст квадратні квартали в центрі Сан Дієґо доволі чисті. Бідненькі працівники ресторанів кожного ранку десь з шостої миють тротуари від сцяків і безхатьки по троху рухаються в сторону своїх місць, де вони, мабуть, пісяти не хочуть. Але, окрім жартів, це реально жахливе явище, яке просто вражає своїми масштабами. Тротуарами є багато перехожих, інколи елегантно одягнутих в светрики і сорочки, не на три розміри більші. Респектабельні готелі, монументальні будинки епохи арт-деко, кабріолети, мексиканці в уніформах. Легесенький бриз з океану, лагідне сонечко: місто ідеальної погоди, як його заслужено називають.

8. CORONADO CA

П’яні часто топляться, особливо в безкрайому і свіжому, повному омріяних серферами хвиль, які вдаряються об непохитні борти авіаносців, які ніяк не наважаться застосувати себе і розбомбити ядерною зброєю кацапа, Тихому океані. Американською асоціацією алкоголіків чітко вирахувано максимальну відстань до води, яку може здолати п’яний, і саме тому, на цій відстані стоять знаки «ніякого алкоголю за цією межею». Знаки ці ще пам’ятають Мерлін Монро, яка прославила цей гарний острів, пляж і готель Коронадо, де висять люстри фірми, з власником якої я потоваришував під час цієї подорожі. Ширина пляжу дійсно дозволяє відділити п’яних від тверезих. Я був тверезим і скупався, хоч плавати зовсім не дозволяють хвилі, попри доволі пристойну температуру води у березні. Над головами усіх перехожих та бігунів, котрі складають основу відвідувачів пляжу в цей сезон, невпинно гудуть літаки і гвинтокрили, які один за одним ідуть на посадку на найбільшу, чи одну із найбільших, військову базу у США. Але я би хотів мати такий пляж поруч, це настільки розкішно тут походити, побігати, посидіти, полежати, поплавати, по-хтозна що ще поробити… Прямо через дорогу від пляжу і стоять хатки таких же любителів, тільки з відповідними бюджетами, що за кілометр видно.

Не хотілось звідти іти, але починало темніти і я через весь острів, будучи, мабуть, рекордсменом з пішохідних походів, як мінімум, того дня в Америці, попрямував аж тридцять (!) хвилин тротуарами іграшкового житлового кварталу до порому на Сан Дієґо. Гігантські алое, які могли б вилікувати всю Каліфорнію від всього абсолютно, спокійно ростуть на подвір’ях, де інколи ще можна побачити такі дивні речі, як малесенькі політичні агітаційні плакатики, втикнуті в землю на ніжках, як підписи вазонків в моєму шкільному класі з біології.

В Америці часто вулична їжа буває кращою за всю решта, в тому числі і домашню. Вичитав про кіоск з канапками з лобстера і не помилився. Цей смак топленого масла, солодкавої булочки і чудового білого пружинистого м’ясця, мабуть, ще на століття відклав той час, коли я стану веганом…

9. OCEAN BEACH CA

Ніколи не ремонтовані будиночки стали рівними рядами ще з часів шукачів золота, перпендикулярно до пляжу, від якого незрозуміло довжелезні пірси повпиналися в океан. Люди, як морські леви, порозсідалися і порозлягалися всюди і всі щось їдять. Взагалі, американці доволі успішно проштовхують свої національні риси в глобальний світ, залишаючи їх в собі ще більш укріпленими. Особливе місце в цьому списку займає манера постійно їсти і пити.

А в тих будиночках дуже колоритні заклади з бурґерами, футболом, барбекю, музикою реґґей, безглуздими китайськими імітаціями мексиканських пончо з поліестеру і набагато менш безглуздим антикваріатом. На тротуарах інколи грають на гітарах і співають щось в стилі Боба Ділана босоногі довговолосі білої раси чоловіки. Вони, як ті бузьки, що відстали від родичів, які вже відлетіли на курорт, як пенсіонери з Іллінойсу до Арізони, і залишилися трохи розгубленими, але все ж не повністю усвідомили, що сталося. Якби вони не були живими, їх би можна було поставити до музею, а так їх доводиться годувати, як і бузьків зимою. Кидають по пару долярів перехожі і вони собі живуть, навіть заправляють іржаві старезні автомобілі на таких же іржавих старезних заправках.

Тут панує вже не свобода, а розслабленість. Їм не треба гарних газонів, для яких треба косарки, на які треба гроші, які треба заробити на гарній роботі, яку не дадуть босоногому чувакові з гітарою, який не потребує їх, бо йому не треба газону, він і тут собі на пляжі непогано полежить, поки ті всі дурні там потіють і косять…

10. THE SYMPHONY ORCHESTRA

Вони не найкращі, але я би на концерт пішов, хіба, якщо не якогось там Чайковського грали…

11. LA JOLLA

Я мав мрію переїхати через США наскрізь на авто. Постійно її розробляв крок за кроком і починав усвідомлювати, що це може бути не така і гарна ідея: їхати інколи цілий день прямою дорогою крізь пустелю чи прерію і, мабуть, користуючись порадою однієї знайомої, просити, щоб дружина час від часу давала ляпаса по лиці, аби не заснув за кермом. Їхати невимовно нудно, особливо з обмеженням швидкості, яке можна порушити навіть на велосипеді.

Бог почув про мою мрію і вирішив її здійснити, трохи скоректувавши, і я прямо серед воєнного стану полетів на літаку зі ост-вест. Для мене це вже не було «вау», побачити ті місця, але я вдячний за сам факт такого подарунку аж до сліз. Я і раніше постійно бачив, як Бог дає набагато більше, ніж людина заслуговує. Але тепер я це побачив по собі і надзвичайно яскраво.

La Jolla — перекручене «la joya», тобто дорогоцінний камінь. Так іспанці назвали ці чудові місця в Каліфорнії і вони дійсно дорогоцінні у всьому, в тому числі, як неважко здогадатися, в цінах на абсолютно все. Це гарний кавалок Америки, не посперечаєшся.

Всі фото мої, березня 2023 року
Всі тексти мої, гіпер-суб’єктивні, серпня 2023 року

Олег Завадський