Берлінські Скандали
Ще не по пандемії, але знов Берлін. Вакцинаційні паспорти, реєстрації, але найгірше — маски, ну якже це дістає від незвички, бо ж машиною свобода, а от літаки і громадський транспорт, навіть один з найкращих у світі, він і так дусить і мучить, а коли ще й в масці…
У філармонії черги на всіх входах за півтори години до початку концерту: реєстрація, перевірка вакцинації чи тестів, масок, сканування квитків і от - у середині. А всі відразу в черги до барів, бо ж якщо з келихом вина, то не тільки веселіше чекати на початок, а ще й без маски легально можна продихнути. Перший ряд: вся сцена, як на долоні, а самі наче на задньому сидінні авто, де за кермом диригент. Аж не віриться, що хоч недешево і в електронній черзі , але таки можна купити квитки, які бажаєш. Та це ж скандал: а де ряди для перших осіб? Де мають сидіти голови лянд-бундес-адміністрацій, міністерства шароваризації культури, чи то “дірнделізації”? Зручно всівся і думаю: зараз прийде фрау з квиткової каси і скаже: “дізе плєтце зінд ніхьт фюр інен” і покаже мені план залу на папері, зашураний до дір, з перекресленнями. Але ні, це наші і це найкращі місця!
Рівно о восьмій всі двері позачинялися, увійшли оркестранти і відкритими лишили тільки двері для диригента, який не змусив себе чекати, хоча самому вже досить далеко за дев’яносто. Знаменитий Бльомстед. Як же він давно доробив до пенсії і досі не поставив своїх дітей на заміну? Та це ж також скандал. Музика стартувала, а в залі тихо, всі слухають. А якщо хтось спізнився? Що робити? Це ж ще один скандал! Треба ж зайти, сунутися між рядами і ще, бажано, голосно шепотіти. Не кажу вже і про те, що не можна користуватися телефонами. То це як, жодного разу концерт не переб’є рінґтон? Якось незвично, до скандалу незвично.
Диригент стає за порожній пульт: без партитури! Як би я хотів бути в його роках в такому світлому розумі і при такій пам’яті. Без палички і, як я розумію, всі жести у нього неправильні і він би не здав ніякого іспиту не те що у Львівській консі, а навіть в Тернопільському музилищі. Та його з Теребовлянського кулька вигнали б поганою мітлою! Це скандал.
На початку піаніссімо, вся панорама струнних піццікато розгорнулася по сцені, крещендо і таке форте, що аж хочеться триматися за крісло. Гармонія і дисонанси Брукнера на таких тонких межах, що їх треба не просто чути. Їх треба крізь себе пропустити. І ось доходить справа до мідних і вони філігранно попадають в тон, не одна зірка соло, а групами. Звучання у всіх широке, масне, так ніби кожна нота, як добре вгодована альпійська корова. Але це ж Брукнер, так і має бути! Флейта своє соло (це ж Пайю/Pahud) відіграє так потужно, наче це орган. А потім ті широкі звуки переміщуютсья півтонами так, ніби це терції, відстані між нотами наче розширюються. Ритми не складні, але в кожній долі стільки вібдувається, що здається, ми коло чорної дірки, яка своєю гравітацією пригальмувала час і роздерла простір, як гумовий джгут. І знову кульмінація, і знову фортіссімо. Відчуття, як то ідеш втомлений до гірської вершини: догори, догори, догори і от, ні, то ще не вона, тут невеличка улоговинка і далі вже вершина, набагато вища, ніж мала б бути. Який він молодець, Брукнер, що витиснув із симфонічного такі потуги. Несподівані, майже шокуючі зміни настроїв, напрямків, ритмів, смаків…
П’ята симфонія у нього, мабуть, найгірша. Але вона настільки прекрасна! Вона нічого нам не говорить, вона існує собі, як величезна галактика на небі в абсолютній красі. Цей композитор, мабуть, дійсно був як дитина, без стереотипів, без моди. Брамсові лишалося тільки його спаскудити, так і не зрозумівши, ні як музиканта, ні як людину. А Брукнера досі багато хто не зрозумів, досі сперечаютсья. Але це ж краса, абсолютна краса. Ніщо так не доводить нашу подібність до Бога, як бажання і можливість творити просто гарні речі, навіть зовсім непотрібні. От як ми люди, нащо ми Йому? Так і ті симфонії… Їх на стіну не повішаєш, за мільйони не продаш, салату з них не зробиш, далеко не заїдеш, навіть публіку не розважиш, ну хіба яку сотню диваків, як от мене. Та і не розвага то, ні. Я так втомився! Аж на початку третьої частини змінив позу сидіння, ноги позастигали в одній точці. Долоні зіпріли, бо боявся руками рухнути. А то тільки перша частина довжиною як ціла п’ята симфонія у Бетовена. Така напруга, ніби то я диригент і переживаю, аби ті халтурщики не налажали. А вони і тут не ідеальні, але все ж дуже близькі до того.
Але я почув, почув її наживо і концерт настільки вдався, що публіка не відпускала оркестр зі сцени. Вся симфонія була ретельно розкладена на полички і зібрана назад. Кожна нота просмакована і жодної деталі не упущено. Браво!
Але то не все. Думаю, багато хто вже знає, що там немає ведучої і тому ніхто не знав, що Брукнер присвятив свою п’яту всесвітньому дню музики, якраз першого жовтня, коли був цей концерт. Хіба не чудово? Та ні, не чудово! Брукнер не святкував дня музики і не знав про його існування. Це скандал! Крім того, без ведучої ми так і не дізналися, що Берлінський симфонічний оркестр є лауреатом міжнародних конкурсів, стипендіатом, переможцем, академічним, нацистським, ой, національним. І ми не почули, наскільки там чудові оркестранти, які народні, які заслужені. Так помилково можна і помідорами закидати, а вони так старалися, так старалися… це С К А Н Д А Л!
