Scherzo sulla Filarmonica
Останнім часом не було ніякого бажання до концертів, власне, у філармонії. Це той випадок, коли знання мучить тіло і душу і коли думаєш “ліпше б я цього не чув”. Все виглядало безнадійним настільки, наскілки антиестетичною є та центральна штора, червона з візерунками африканського племені канібалів, з вождем якого спілкується тільки один лідер на цілий світ. Але особисте запрошення маестро Бобровського відіграло свою роль: змінив свої плани, запросив кохану і ми прийшли…
Напрочуд багато людей, хоч і не повний зал, що було б взагалі суперово. Каса, де, як завжди, найкращі ряди не продає, котрі, як правило, потім порожні. Розрив квитків, зал, рояль з величезним логотипом на фоні штори, як символа шароварщини мінкульту — все, як завжди. Аж раптом цю стабільність перериває майже нечувана “дикість”: рівно о сьомій на сцену виходить хтось (явно не ведучий, всі подумали, певно буде рояль пересувати) і починає… невимушено розказувати про концерт, пояснювати про розслаблену атмосферу, намагаючись пояснити, що піаніст — жива людина і! То ще не все. Як виявилося, Шопен — теж жива людина і його музика повинна принести задоволення, збурити якісь образи та ідеї і, що зовсім “ганебно”, кожен може її розуміти по своєму. (Оце чувак загнув! Ти точно не рояль мав пересувати?). Але найбільшим здивуванням було те, що все почалося вчасно і без пафосу. Половина залу мало б вийти відразу ж, але вони уважно слухали. Вадим мусів ледь не вибачатися за те, що все, наперекір традиціям, почалося вчасно. Певне, таки боявся, що помідори полетять, або, що ще гірше, огірки. Крім того, мабуть, зі страху, він не проголосив, наскільки заслужений, народний, академічний, конкурсно-лауреатний є соліст.
Штора від’їхала, я в душі перехрестився і вийшов маестро. Теж, без пафосу, сів за інструмент і почав. Очікуючи від філармонії лише музики, я на сцену навіть не дивився і аж трохи згодом помітив театральне світло і романтичний срач на задньому плані. Як потім виявилося, дехто із аудиторії робив зауваження, наче, швабру забули прибрати. От, як це до болю пробирає. Безстримно висловити свої зауваження і, головно, не до програми чи виконання, а до зовнішніх речей. Та нехай би той рояль навіть коло купи сміття стояв, лиш би з нього линула музика, а не набір нотів! Так от вся ця театральність додала концертові салонності і невимушеності, клубності. Якби це ще було у якійсь великій вітальні розкішного маєтку, то повністю би співпадало з епохою і духом Шопена. Безлад на сцені і обмежене світло, проте, цілком гармонує із самою музикою, хоч і не з епохою. І цим воно було просто в ціль. Сучасна інтерпретація, новий погляд, адже минуло вже добряче часу!
Ноктюрни звучали незвично. Спочатку навіть незвичайно, але потім в тому всьому я почав розуміти, якої ваги був той концерт. Досконале володіння текстом і технікою дозволило Віталію грати, музикувати. Він вийшов із шкіри студента на екзамені, якому треба віддубасити все так, як казав професор — а багато навіть старих музикантів так і лишаються отими студентами. Якби я був піаністом, я б грав Шопена по іншому. Але я не піаніст і я до сліз на очах був приємно здивований тим, що я тішуся не відсутністю фальшивих нот, а присутністю трактування. Тобто, це окремий погляд на Шопена. А окремі погляди собі мало хто тут дозволяє, бо всі ж учні тих, хто вчився в совєцьку епоху, кого міністерство культури так зашароварило, що й очей не видно. Але ж, люди добрі, ми маємо свободу! І вона потрібна не тільки для того, аби обклеювати будинки рожевими поліетиленовими транспарантами і ходити цілий день в ґумових шльопанцях. Вона ще й для того, щоб чути і висловлюватися, читати і виконувати, сміливо виражати свої погляди і думки. Якщо Вам не подобається, то це природньо і нічого соромного нема, навіть якщо усі навколо цим захоплються. Повертаючись до виконання, в деяких місцях я губив ритм, що було своєрідно і цікаво. Чи може то тільки я губив, а Віталій тримав? Деякі кисло-солодкі і нестійкі гармонійні конструкції романтичнї музики занато розпливалися, що, я так думаю, було виною старенького інструмента. Хоч, з іншого боку, він стримував майтерність і не дав зробити із скерцо високотехнічних шедеврів, що зараз часто трапляється на ідеально сконструйованих роялях. Особливий комплімент маестро за закінчення. В кінці твору сустенуто, плавне дімінуендо і трохи тиші… Тиші, яка звучить, якої так часто бракує не лише на записах, а й у живих виконаннях. Браво! Це було.
Зал безжально ковтав обертони і приглушував нижню частину басу, чим не давав достатнього відчуття присутності. З іншого боку, це навіть трохи рятувало, бо на пасажах “широких” басових нот в цього роялю створюється певна “каша” і втрачається фокус, а невдосконалий зал це трохи компенсував. Зловив сам себе на тому, що я ані на хвильку не знудився і слухав уважно від початку до кінця і абсолютно все. А серед публіки, на диво, не було типової пари, яка постійно шепотіла так, що хочеться на них мішок накинути, аби замовкли. І телефони не перебивали. На місці Вадима, я б кінці концерту за це особливо подякував. Подумав, може просто зазвичай усі шумлять і тому соліста вже не чути далі за 12–13 рядом? Я так і не зрозумів, в чому справа. Тобто, якщо аудиторія вела себе тихо то, хочеться вірити, завдяки чудовому виконанню. В іншому разі — щось змінилося в акустиці, але чути було все, принаймні на 15 ряді. Піаніссімо читалося, як і фортіссімо, хоча динамічний діапазон, який і так не дуже великий у роялю, ще більше звужував сам зал. Але що тут ще сказати? Хотілося б дожити до того часу, коли порядок денний буде задавати справжня еліта, котрій за честь буде підтримувати мистецтво і котра збудує тут сучасну філармонію, як у Щеціні. Там це сталося!
А зараз просто ДЯКУЮ ВАМ, шановні організатори і шановний маестро, за чудовий вечір. Він повернув мені надію, що навіть тут, а не в Берліні чи Відні, можна чути музику. Ціна на квитки була сильно занижена. Бо я за таке готовий платити рівно в десятикратному розмірі відносно теперішньої ціни. Як потім виявилося, концерт був приватний, тобто не в рамках програми чи плану чи ще якоїсь там фігні з міністерства, котре безжально знущається з музикантів і самої музики. І це відчувалося у всьому. І добре, що тим всім чинушам та діячам десь далеко при одному популярному місці на тілі ось такі концерти, і вони не звертають на таке уваги. Бо, якщо звернуть, то більше не допустять такого. Але навіть тоді ми прийдемо Вас слухати в закинуті ангари і цехи, в зашурані клуби, куди завгодно. А вони хай тішаться своїми ставками, мертвими душами, стажами, категоріями і званнями далі, поки їх залишки не злиже остаточно свіжа і солена хвиля вільних митців. І це не за горами!
Дозволю собі наостанок дві поради, котрі випливають з моїх побажань. Зробіть концерт з піснями Шуберта, як заглиблення в романтичну епоху до самого фундаменту. Німецькою з чітко артикульованим звуком “р”. Вокалісти ж можуть різними мовами, чи не так? І, друге, поки ми не можемо перенести ту штору за ріг, на Шептиького (там є чудове приміщення з птахами на стіні, якому так її бракує), просто тримайте її відкритою. Відкритість зараз в моді!
